Сірий — досконалість і глибина (ескіз простим олівцем) |
| 22.03.2011 | |||||
 Ось він і почався. Отой сірий і нудний дощ, який починається в сірому присмерку й перетворює все навколо в щось таке саме нудне й таке саме сіре. У сірий колір вбирається все — сірими стають будинки, обличчя перехожих, дерева, автомобілі, які мчать сірими асфальтовими стрічками, ніби влаштовуючи перегони із сірими потоками брудної води. Одне слово — сірість, сум, нудьга. Чи є щось безнадійніше за цю безбарвну каламуть?Можливо, і так. Але чомусь хочеться щось сказати на захист сірого. Хоча, якщо душею не кривити, то цей колір не потребує жодних виправдань. Бо він всеохопний, всеосяжний, глибокий, вишуканий і, якщо завгодно, досконалий. Сірий і нудний дощ… Але ж це неправда! Придивіться — ось під яскравою зеленою парасолькою майже пливе у струменях води малюк у неймовірно яскравих червоних гумових чобітках та ще й посміхається пустотливо. А ось звідкись вигулькнула змокла синичка — зеленаво-жовті й білі пір’їнки її пташиного вбрання стали такими яскравими, що аж очі крадуть! Дощ різний, але не нудний. Подекуди сірий, але ж на цьому тлі кожна барва стає страшенно значущою й виразною. Ось придивіться до будь-якої квітки, яка зовсім не обурюється дощовою сірістю, а стає дуже свіжою й казково яскравою. І навіть зовсім неяскраві рожеві троянди стають набагато тендітнішими й при цьому виразнішими, ніж на сонці.  Сірі й нудні присмерки? Це чиясь облудна й недоброзичлива вигадка! Яка ж нудьга, коли саме в присмерках починають спалахувати вікна будинків. Ось це вікно спалахнуло першим, мабуть, якийсь школярик розв’язує задачу, потім блимнуло ще одне — хтозна, що там, у кімнаті, робиться: може, ниточка до ниточки лягає на полотно барвиста вишивка, може, мережаться поетичні рядки, які колись стануть класикою, може, щось інше. Але сірі присмерки розрізаються світлом людських помешкань — і перестають бути сірими. У сірих присмерках твориться ще одна казка, справжня, невигадана: розкриває свої квіточки матіола, і повітря сповнюється чимось дивовижним, що навіть незручно називати звичайним словом «запах». Бо будь-яке слово стає буденним, коли крихітні зірочки наповнюють собою Всесвіт. То чи нудні присмерки, коли довкола стільки незвичайного й чарівного? А щоб денні кольори й велелюддя не відволікали й дали можливість усе це роздивитися й відчути, спускається звідкись сіра пелена.Сіра й нудна висохла земля? Але чи таким яскравим ви бачите метелика на кущику чорнобривців, як тоді, коли невідь-чого комаха на мить присяде на суху грудку? Ось тут помічаєш і оксамит крилець, і виразні вічка на червоному оксамиті. А якби у землі не було нічого, окрім сірості й нудьги, то хіба б народжувала вона палахкотючі маки, сині льони, золоте колосся? Значить, кожна сіра грудка ховає до часу всі барви, щоб потім напоїти кожну зернину. Але ж то все про живе. А ось сірий асфальт? Окрім одноманіття й нудьги немає нічого! Та невже? Уже тільки від відтінків асфальту стає веселіше. Ви ж бачите: колір сухого асфальту і колір мокрого, ця латочка покладена взимку, а ця — у спеку, ця дуже давня й тому посвітлішала, а ця зовсім свіжа й іще темна. Але навіть якщо шосе без латок, асфальт не нудний. Правда! Рухаються по трасі автомобілі: ось крекче старий-престарий, майже антикварний, без певного кольору, бо увесь у різних клаптиках замазки; ось летить новенький, заморський, яскраво-червоний; а ось поважно суне щось здоровенне й блискуче, дуже серйозне; ось автомобільчик, мабуть, якоїсь чарівної жінки, бо з великими квітками на капоті. І в присмерках усі вмикають фари, і сірий асфальт веселішає, підморгує відблисками. А коли авто на шосе немає? Тоді сірий колір теж не нудьгує! Ось пішли через дорогу поважні білі гуси. А ось і сіра гуся шкандибає, але ж вона зовсім іншого сірого кольору, аніж асфальт! А ось на стрічку дороги впала наїжачена шишка з сосни, а там ще й зелена гілка, яку чи то обірвав нічний вітер, чи то обламала ота здорова сіра ворона, яка ніяк до ладу не вмоститься. Як це — сірий асфальт нудний? Неправда!  Нудними й одноманітними бувають тільки сірі душі. Їх ніщо не захоплює й ніщо не цікавить. Їм байдуже, що сірий гусак, горличка й сірий соловей мають не тільки різні голоси, але й пір’я зовсім різного кольору. Їм байдуже, що під сірий дощ гарно пишеться музика й вірші, вони забули, що в їхньому ж дитинстві всі сірі дощі були веселими й барвистими, взутими в червоні гумові чобітки. Таких людей жаль. Бо вони вже не вміють дивуватися світу, радіти калиновому цвіту чи кетягу горобини. Такі люди не бачать, як змінюються сірі очі коханої людини: від майже блакитного кольору до майже чорного — залежно від настрою. Та й коханих у них, мабуть, немає. Бо ж кохання — це… Ні, це не відсутність сірого, боронь Боже! Це коли сірий колір стає багатим, вишуканим, різним і, як не дивно, багатшим за веселку. Тобто, сірий завжди такий — розкішний, але закохані люди з великою душею бачать і відчувають це краще, бо вміють радіти життю й усьому, із чим у житті зустрічаються.Сірий — це нудьга і сум? Та ні. Це нагода зупинитися, придивитися, замислитися, дати собі відповіді на якісь питання. Часом непрості, часом — неприємні. Бо якщо світ стає сірим, значить, сірою стає душа. І асфальт, і дощ, і присмерк, і грудки сухої землі тут ні до чого…
Похожие статьи: |
|||||
